Title | : | Мости замість стін, або Що об’єднує українців? |
Author | : | |
Rating | : | |
ISBN | : | 6176797640 |
ISBN-10 | : | 9786176797647 |
Language | : | Ukrainian |
Format Type | : | Hardcover |
Number of Pages | : | 144 |
Publication | : | First published September 1, 2020 |
Результат медіапроєкту Українського осередку Міжнародного ПЕН-клубу, первісно публікований у виданні «Новое время», — під однією обкладинкою.
На сторінках книги ви знайдете есеї таких авторів: Катерина Калитко, Катерина Ботанова, Вахтанґ Кебуладзе, Зоя Казанжи, Остап Сливинський, Олена Стяжкіна, Лариса Денисенко, Мирослава Барчук, Вікторія Амеліна, Віталій Пономарьов, Василь Махно, Володимир Рафєєнко, Микола Рябчук, Володимир Єрмоленко, Світлана Пиркало, Борис Ґудзяк, Ігор Ісіченко, Галина Вдовиченко, Павло Каразін, Віталій Портников. Упорядниця – Тетяна Терен. Передмова – Андрія Куркова.
Мости замість стін, або Що об’єднує українців? Reviews
-
Як і в будь-якій збірці, наповнення неоднорідне. Але більшість есеїв містили такі думки, які мені відгукнулись. Особливо зараз, під час війни, ті слова видаються пророчими в деяких моментах.
Раджу, задля того, щоб зводилось більше мостів між своїми і порозуміння ставало більше. -
Гарна збірка від провідних українських інтелектуалів - часто есе про особистий досвід, що робить її дуже цінною та зрозумілою для читачів. Рекомендую.
-
Хоч я трохи і запізнилась з прочитанням цієї книги, але рада що таки взялась за неї.
Крутий формат та і самі есе. Всі автори мають різні думки, місцями протилежні тому це чудовий шанс зрозуміти і обрати для себе "сторону".
Знайшла багато думок які допомогли мені розібратись у власних роздумах. -
Перечитаю після війни
-
Як в будь-якій збірці есеїв, є цікаві і є менш цікаві. Але в будь-якому разі - важливі!
-
Надихаючі есеї про майбутнє різноманітної України у не менш різноманітному світі.
-
Не можу сказати, що мені сподобались усі есеї, але так відчуття, що ця книга написана зараз, вже після повномасштабного вторгнення
І більшість відлунює у серці -
Український ПЕН в 2019 році дав можливість двадцятьом авторам порозмірковувати на задану тему - про мости та стіни, і результатом стала оця збірка есеїв. Як слушно зауважив у передмові
Андрій Курков, погоджуватися зі всіма тут не вийде, ба це й навіть не дуже корисно - з усіма погоджуватися. Вийде комусь схвально кивати, інших - терпляче вислуховувати, декотрих - мовчки не сприймати, і тим всім розширювати свою область рефлексій. На задану тему. А в мене вийшло навіть трохи поплакати.
Катерина Калитко розпочинає збірку "Вагончиком на краю світу" - і це дуже спокійний початок, що розкачує читача як мірний стукіт коліс потягу.
Наступний есей
Катерини Ботанової "Польові дослідження національної інженерної думки" ставить питання, яке мене хвилювало ще на передмові - чому ми взагалі наділяємо архітектурні терміни якимось морально-психологічним забарвленням і чи не нашкодять ці образи нашій розмові? Ботанова каже, що трохи можуть. І це я тримала в голові під час прочитання всіх наступних есеїв.
Далі йдуть "І стіни, і мости"
Вахтанґа Кебуладзе, на мій погляд зовсім невдалі, перенасичені відсилками до безлічі філософів, поетів, вчених та історичних фактів. Ерудиція автора, звісно, вражає, але це був якогось небувалого розмаху info dumping з мінімумом, власне, авторських думок. Можливо виною тому обмеження в обсязі, які скоріш за все застосовувалися для створення збірки. Вирішила прочитати
Чарунки долі, щоб виправити (або погіршити) таке неприємне враження.
Зоя Казанжи ж здивувала: ще декілька днів тому я читала її наївну збірку замальовок
Якби я була, гигикала над занадто драматичними сюжетами, а ось вже іншого дня есей "Говорити, мовчати, говорити знову" западає в самісеньке серце завдяки своїй ніжній вдумливості. Авторка-одеситка в ньому дає можливість висловитися своїй знайомій з Донецька, яку війна вигнала з дому - і з власного життя. Чуйно - дуже точне слово щодо того, як Казанжи пише тут, бо вона показує саме своє вміння чути і готовність слухати.
"Математика ненависті"
Остапа Сливинського спочатку сприймалася мною в штики, бо я перекладала її одразу на сьогоденну свою ненависть до тих, хто вчиняє над нами геноцид, і не давала цю ненависть ні випустити з рук, щоб Сливинський на неї подивився, ні критикувати - бо ще не на часі. Проте допомогла дата наприкінці есею, 7 лютого 2019 року. Зовсім про інші "ненависті" та "свободи любити" говорить він, і сприймати його, на мою думку, треба рівно так, як написаний, не накладаючи на змінені обставини.
Олена Стяжкіна в "Туди не можна мостів" розмірковує над мостами в темне минуле, мостами до власних "вчорашніх я", що безнадійно устаріли та не можуть дати нам вже нічого путнього, і над людською здатністю до змін як такою. Це був глибокий, майже психотерапевтичний есей, який все ще зі мною.
"Бути вільними - стати відповідальними"
Лариси Денисенко - про українське сприйняття законності та свободи, про наші цінності. Я все ще в захваті від її книги
Я і КонституціЯ, де вона доступною мовою доносить всім охочим правду про наші права та обов'язки в Україні, що запобігає проживанню такого минулого, до якого не хочеться мостів, як в попередньому есеї.
Мирослава Барчук зі своїм "Мостом між цивілізаціями, або Фальшивим мостом" нагадала мені те російське ІПСО, що перекладається українською мовою та широко розповсюджується через плітки про "правдиві історії" від куми або сусіда, які здавали квартиру переселенцям з Донбасу, а ті перед тим як виїхати викрутили газ на повну і написали на стінах "Здохните бендерьі". Гівном!
Вікторія Амеліна в "Такі схожі - аж страшно" глибоко копнула тему травми поколінь та історичної пам'яті. Все ще рефлексую над цим есеєм, він дав мені багато думок, а кінець неочікувано змусив розплакатися. В просторі цієї книги Амеліна дивиться на потяг, в якому, в першому есеї збірки, їде Калитко, і я посміхаюся від цього витвору уяви.
"Мури та мости"
Віталія Пономарьова нагадав есей Кебуладзе за кількістю відсилок. Щось середнє між вікіпедійною статтею та шкільним твором.
Василь Махно в есеї "Досвід не передається" аж двічі згадує антиукраїнський фільм "Донбас" Сергія Лозниці, при чому як якесь джерело своїх уявлень про, власне, Донбас. Нагадаю, що білорус за походженням Лозниця, незважаючи на своє українське громадянство, вважає себе російським документалістом, до Донбасу як території України не має ніякого відношення, в "Донбасі" знімав російських акторів, яким заборонений в'їзд в Україну, а дублювати фільм українською заборонив. Махно такий наївний, що аж смішно, особливо в світлі нещодавної остаточної зради Лозницею України (нагадаю знову, що під час повномасштабного вторгнення та геноциду Лозниця відкрито підтримує російську культуру та її діячів, будь-які спроби їм протистояти називає нацизмом, бере участь в російських кінофестивалях та виправдовує росіян в і��терв'ю міжнародній пресі).
А ось хто має деяке відношення до Донбасу, так це донечанин
Володимир Рафєєнко, есей "Остан��я любов" якого - про його перший роман українською
Мондеґрін. Пісні про смерть і любов.
"Уявні стіни, віртуальні мости"
Миколи Рябчука я вже читала в збірці
Лексикон націоналіста та інші есеї, тож не буду зупинятися на ньому,
останній абзац мого відгуку на "Лексикон..." - якраз про цей есей.
Володимир Єрмоленко не стільки розмірковує, скільки закликає до єдності та обережності після гучних виборів 2019 року в есеї "Ворог не тут". Він сильно написаний та все ще актуальний, і добре було б перечитувати його, коли виникає бажання під час активної фази війни посратися з кимось в інтернеті.
"Ну що б, здавалося, слова?" питає і відповідає на питання
Світлана Пиркало, пишучи про результати виборів та кодові слова, що об'єднують цілі покоління українців.
Митрополит Української греко-католицької церкви
Борис Гудзяк нагадує, що "По той бік є життя", застерігаючи від створення інформаційних бульбашок.
Архієпископ-емерит Української автокефальної православної церкви
Ігор Ісіченко в "Мостах з обопільним рухом" дещо відсторонено розмірковує над сучасною українською культурою та тими її аспектами, які можуть нас об'єднувати.
Галина Вдовиченко, улюблена письменниця нового покоління малих українців, закликає будувати "Мости всередині країни", бо, на її думку, всі стіни вже впали.
Павло Каразін з неабияким цинізмом змальовує "Битву за майбутнє", в якій "меншість Майдану бореться з меншістю імперії за симпатії інертної більшості".
Завершується все це гурманство думки досить суперечливим есеєм "Європа - це не географія"
Віталія Портникова, який доводить, що Україна має шанс перестати бути Східною Європою, а стати Центральною, як до цього те зробили інші країни під час політико-географічних пертурбацій. Проте автор не пояснює, чому він вважає, що бути Східною Європою - це безумовно погано і це потрібно змінювати, даючи можливість стати Східною Європою, наприклад, росії.
Загалом, це була цікава збірка, в якій, як влучно підмітила Світлана Пиркало, спочатку "більшість авторів писали про прірву між мирною Україною та непідконтрольними територіями і як через цю прірву вести діалог", а перед виборами та після них переключилися вже на інші мости та інші стіни. Є над чим подумати, і я рада, що взялася за неї.
Буду вдячна за рекомендації схожих проектів. -
Збірка есеїв написаних в 2019 році.
Тоді в 2019 році автори так і не змогли, на мою думку, знайти однозначну відповідь щодо того, що ж саме об'єднує українців. Дехто писав, що ми дуже легко об'єднуємося не заради чогось, а проти чогось/когось. Важко з цим не погоджуватися сьогодні в 2023 році. І цікаво читати ті есеї 2019 сьогодні - деякі дуже резонують сьогодні. -
Перша моя книга есеїстики.
Дуже переживала,що есеї мені не зайдуть,і даремно переживала)
Зайшла мені,багато питать після цієї книги,але то добре:)
В есеях двадцять українських інтелектуалів розмірко��ують про феномен суспільних мостів і стін. -
Є тут 5-6 есе, за яких варто прогортати всю книжку. Але навіть так - важливе читання, яке розпочала на день незалежності й завершила аж тепер. Бо навіть з тими, з ким не погоджуєшся - ми живемо по один бік стіни.