Безсмертний полк: Священна війна Путіна by Galia Ackerman

Безсмертний полк: Священна війна Путіна Reviews

• 
  Данило Судин

  Книжка написана в 2018-19 рр. Наприкінці авторка щиро пише: "Кремлівські пропагандисти [після 2014 р.] абсолютно відверті, в їхньому тоні дедалі більше злоби, немов Росія готується провадити широкий наступ на Україну."
  24 лютого 2022 року "немов" змінилося на "тому що".
  
  Книжка шикарна! Друга книга Аккерман, яку я читав. Першою була
  Пройти крізь Чорнобиль. І обидві - неймовірні. Це не просто нон-фікшн для людей, що не орієнтуються в темі. Тут є цікаві - і деколи несподівані! - висновки, навіть якщо ви і раніше цікавилися історичною політикою Росії після 1991 р.
  
  Детальніше напишу згодом.
• 
  Dmytro Shyian

  Книжка простежує розвиток месіанства в Росії від середньовічної ідеї "Святої Русі" до "Безсмертного полку" наших днів, і робить це достатньо переконливо.
  Втім, загроза бачиться не в самій ідеї обраності, врешті-решт вона властива й ортодоксальним євреям, а в державному устрої, який раз у раз перетворює її на засіб для мобілізації та мілітаризації підвладного населення. Головна проблема Росії на протязі всієї її історії – це відсутність політичних свобод і можливостей впливати на владу, яка там традиційно тяжіє до жорстокості й деспотизму. Месіанські ідеї бродять у кожному народі, і кожен можна розбестити, коли дозволити якомусь негіднику безмежно владарювати над ним. І якщо у державі не передбачено жодного запобіжного механізму проти узурпації, коли там немає виборів, вільних ЗМІ та сильної опозиції, то рано чи пізно «обраний» народ, відчувши свою перевагу над іншими, почне нав’язувати їм свою волю, і швидше за все військовим шляхом. Росія щоразу наступає на ці граблі і йде черговим історичним колом, приносячи безліч горя собі і своїм черговим жертвам. Припинити це може лише переформатування останньої європейської імперії, перетворення її на справжню федерацію, а не сувору владну вертикаль із купкою небожителів на верхівці.
  Загалом книга цілком надається як попередження, яке, на жаль, стало дійсністю. І хоча деякі її висновки, наприклад щодо могутності російської армії, вже спростувала історія, вона все одно не втрачає актуальності і здатна здивувати цікавими фактами, здається, вперше зібраними під однією обкладинкою. Єдине, що зіпсувало загальне враження від книги, це її справді жахливе видання. Давно мені не траплялося такої кількості орфографічних і стилістичних помилок, такого кострубатого перекладу.
  Навіть прикро за видавця.
  
• 
  Gremrien

  I am obviously having “a month of bad books,” give me a hug.
  
  I did not understand what was the purpose of this book. It is a short book, and almost everything there is pretty much correct (except for some strange bullshit in some places), but I felt mostly increasing irritation reading it. What did the author want to show her readers? It’s neither educational nor analytical. The book looks like a collection of well-known facts about the recent history of Russia that everybody who can read or watch TV already knows from the most basic news material. Shortened to an essay and published on an Internet blog, it might be good as a short introduction to the true nature of Russia that could probably be useful for people who just learned about the existence of real, warmongering, aggressive, imperial Russia, not only Russia of ballet, Tolstoy, and Tchaikovsky, but… seriously? Everything is so superficial and randomly glued together that I have no idea to whom this book can be even recommended.
  
  There are mostly no author’s own thoughts in the compilation, which is a good thing, because when she indeed tries to express her own opinions, I raised eyebrows. For example, I was amazed by her fleeting remarks about the reasons for Борис Ельцин’s victory in 1996:
  
  “За кілька місяців до президентських виборів Єльцин не мав підтримки серед населення. Рівень його популярності коливався на рівні 3–4%, і він не бажав виставляти свою кандидатуру. Але для тих, хто щойно придбав величезні підприємства завдяки приватизації, проведеної без конкуренції та за сміховинні гроші, було життєво важливим, щоб президент лишався на місці. Адже хтозна? Новий уряд міг би поставити під сумнів ці набуті нечесним шляхом статки.
  Тоді сім великих банкірів та промисловців сформували групу підтримки Єльцина і вдалися до широкого використання нових «політичних технологій», імпортованих зі США, щоб надати Єльцину образ президента — захисника демократії та інтересів простих громадян. Оскільки завдання було майже неможливим, spin doctors, найняті людьми, наближеними до президента, з допомогою олігархів стали радше дияволізувати комуніста Геннадія Зюганова, головного конкурента Єльцина. В цей проект укинули значні кошти. Протягом кількох місяців група талановитих журналістів публікувала щотижневу газету «Не дай Бог!» тиражем 10 млн примірників, яка мала лише дискредитувати комуністів. На шпальтах цієї газети пояснювали, що їхня перемога означатиме кривавий терор, чистки сталінського типу, громадянську війну і голод. Пригадую, в одному випуску опублікували фото Бриджіт Бардо з трохи схвильованим виразом обличчя і написом: «Я молю Бога, щоб Росія не потрапила в руки комуністів!» В інтерв’ю, ілюстрованому цим фото, актриса стверджувала, що, на її думку, «комунізм був набагато небезпечнішим за нацизм». Паралельно олігархи, що диктували свої погляди великим національним телеканалам, обмежили доступ представникам опозиції. Саме внаслідок цієї почасти брехливої кампанії (обрання Зюганова безперечно уповільнило б темп реформ і зменшило б деякі надуживання, але аж ніяк не скінчилося б повторенням сталінських жахіть!) Єльцина переобрали на другий термін. Згодом ці методи комунікації дали змогу олігарху Борису Березовському, що контролював ОРТ, один із найважливіших російських телеканалів, висловити такий жарт: «Дайте мені телеканал, і за півроку я зроблю так, що президентом Росії оберуть мавпу!»”
  
  Another “personal observation” that demonstrates how wretched her own ideas really are:
  
  “Незалежність тільки-но проголосили, проте я була вражена швидкістю, з якою Росія й Україна віддалялись одна від одної. Можна було б говорити про розлучене подружжя: ще вчора вони разом спали, їли, їздили у відпустку, поділяли тисячі спогадів. І ось за ніч стали чужими одне одному. Ще трохи — і дійшло б до ��енависті!
  Тієї пори інтелектуальне життя в Росії кипіло: перебудова дала змогу відкрити нових письменників, режисерів, мислителів. Та, коли я запитувала моїх нових українських друзів, чи вони читали таку книжку або чи бачили такий фільм, відповідь майже завжди була негативна. Вони читали тільки українських письменників, не доступних мені за браком знання мови (всупереч дуже поширеній ідеї про близькість російської та української, ці мови не менш далекі одна від одної, ніж, скажімо, французька від португальської), та західних авторів в оригіналі або в українському, інколи російському, перекладі.
  Протягом тих років я часто їздила до Москви. Там теж зникла всяка цікавість до України. Той самий феномен виявився в Грузії і балтійських країнах, в Азербайджані та Узбекистані, — одне слово, в усіх колишніх совєтських республіках. Та начебто дружба народів розпалась, як карткова хатка. В’язні, що багато років жили в одній камері, перестали бути друзями, тільки-но вийшли за браму своєї в’язниці.”
  
  Seriously? SERIOUSLY?! What exactly have I just read?! Is this indeed a former Soviet Jew talking?
  
  (Galia Ackerman is a French journalist of Jewish-Russian origin (who was born and studied in Moscow, emigrated to Israel in 1973 and then to France in 1984). She is also a translator from Russian into French, including Anna Politkovskaya’s books.)
  
  Well, I wasn’t even angry at this because it was obvious to me by this point that the author is just not very… intellectual, let’s say it. She definitely has a correct understanding of Russia in general and supports Ukraine and the democratic aspirations of all former Russian colonies, blah-blah-blah, and the book is OK when she sticks to pure facts (“the most basic news material” — if you ever need them…), but I’d rather not read all this in such a primitive form and together with author’s personal opinions.
• 
  Olia Zbrozshko

  Книга хороша, але переклад і редактура жахливі