Воццек by Yuri Izdryk

Воццек Reviews

• 
  Андрій Горбунов

  Все дуже погано.
  
  Не просто «щось не вдалася у автора книжка цього разу, нехай спробує наступного разу». Не «мляво, недостатньо колоритно, мало цікавих персонажів».
  
  А Тотальний Капець Мозку. Причому епідеміологічний.
  
  Україномовна українська література 90-х років дуже сильно постраждала від т. зв. «постмодернізму», «станіславівського феномену». Тобто поезія, можливо, і виграла, а от проза від цього загинула. Ну як загинула — в цей період, після падіння тоталітарного режиму вона мала би якраз тільки народитися, а в результаті вона виявилася мертвонародженою.
  
  Хочеться блювати від взаємної мастурбації Іздрика, Андруховича, Єшкілєва та інших «діячів». Іздрик сказав, що Андрухович бог, Андрухович сказав «сам ти бог!», так Іздрик став богом. Що, в принципі, поширюється на весь т. зв. «феномен» — феномен масового психозу і манії величі в окремих т. зв. митців. «Дивіться, я видатний письменник, та де там — я геній, бог слова! Ось я вам напишу якусь беліберду: ілфоапрвшдрлмі, а розшифровувати не буду, ви цього недостойні, просто знайте, що це Ідеальний Текст і ви мусите йому поклонятися.» Єшкілєв у «Воццекургії» (це ніби структурна частина роману, яка складається з численних коментарів до тексту) постійно розжовує — «Ось ця Марта — алюзія на одногрупницю Іздрика, а тут він так бавиться словами, бо так само бавився словами Набоков чи Андрухович.» Та мені начхати, звідки у нього в тексті взялася Марта. І якби мені було просто начхати, а Єшкілєв просто коментував, то я б міг просто не читати його коментарі. Але ні — Єшкілєв не просто коментує, він Возвеличує і Поклоняється Незрівнянному Генію, він Обожествляє Автора. І це страшенно дратує.
  
  А ще — це взаємно-перехресна реклама. «Прочитали Іздрика? Прочитайте ще й мене, Єшкілєва, отут — бачите? — алюзія на мою новелку.»
  
  Це, власне, той випадок, про який дуже точно підмітив Довлатов: «Допустим, хороший поэт выпускает том беллетристики. Как правило, эта беллетристика гораздо хуже, чем можно было ожидать. И наоборот, книга стихов хорошего прозаика всегда гораздо лучше, чем ожидалось.» (Соло на Ундервуде) От лізуть поети не у свою стихію, й виходить маячня, а не текст. (І з підколом Довлатова про асиметричну зворотну ситуацію я теж погоджуюся; але тільки тому, що у письменника зазвичай виходять «лінійні», «математичні» вірші, що не так уже й погано.)
  
  Письменник повинен чути критику на свою адресу. І бути самокритичним. Без цього, з самозакоханістю і зверхністю, він миттєво втратить форму, закохається у свої помилки і називатиме їх унікальним індивідуальним стилем. Приклад з «Воццека»:
  
  ...прикрашений заслиненими ним, масними по краях шклянками. («Заслинениминим» — запам'ятай!)
  
  Замість того, щоб виправити фонетичну «яму», автор, навпаки, підносить її нам, наче «це не баг, це фіча». Це проза, Іздрику! П. Р. О. З. А. Тут алітерація — погано. Тут на троні сенс, а фонетика — його свита, а не навпаки.
  
  Виходить, що автор узяв класичний сюжет про Войцека (п'єса 1879 року і пізніші обробки), напхав його алюзіями на 1) Набокова і 2) всіляких Андруховичів-Ірванців-однокашників самого автора, майже нічого свого не вніс і ще й навмисно заплутав текст. Ну і навіщо читати таку книгу?
  
  Ось через те почитав наш український україномовний читач українську україномовну літературу, і вирішив, що не розуміє її. Й викинув. І сів за всіляких Олді, Ладу Лузіну та інших письменників Московського патріархату (не те, щоб зовсім аж так ворожих до України, але — орбітуючих у москвоцентричному гравітаційному полі; тих, що пишуть не лише російською мовою, але і російською культурою, алюзіями, фольклором тощо). Така от сумна казочка.
  
  Навіть не знаю, чим це тепер лікувати. Мабуть, Кідруками. Ну, тобто сюжетними текстами, у яких є початок і кінець, а не «глибока задумка автора — настільки глибока, що вона втонула».
  
  Весь цей т. зв. «станіславівський феномен» — жахливо образлива пародія на релігію. (На будь-яку релігію.) З патріархами, з незрозумілими священними текстами і з тлумаченнями, на які має право лише «воцерковлений авторитет». Воццек-рковлений. От бачите, це ще й заразно. Одним словом, алкоголік він, а не письменник, цей ваш Іздрик.
  
  Хоча декілька моментів були цікаві, а на сцені про гарбуз я ледь не луснув зі сміху (власне від самого словесно-текстового формулювання, а не від якогось там сюжетного повороту). І дуже шкода, що ці справжні перли втонули в суцільній оргії взаємної мастурбації.
• 
  Тимур Петин

  Не Той роман з якого я б радив знайомитися з Іздриком. Як на мене пише він доволі складно, тому хочеться щоб прочитане того було варте. Я закохався у творчість автора з романом АМтм, і саме його рекомендую читати перш за все. Як на мене там Іздрик на висоті, Леона ще не читав але відгуки також хороші. "Таке" і "Воццек" вам не зайде, якщо це буде перше знайомство.
• 
  Mariia

  Смачний український екзистенціялізм. Найулюбленіша книга, чесслово.
• 
  katya

  Well, I guess not many people have read the book. Yet I hope they soon will. Cause the book is GREAT!!! And is worth reading if you like something intriging and one-of-the-kind.
  It may happen that you won't find a very clear plotline, or you'll sometimes get mislead by what author says, but you'll be satisfied with the language it's all writen.
  I simply love the book;)
• 
  Nadiia

  "i'm not like other writers" - слоган, з яким іздрик і писав "воццека"
• 
  Alex Obrigewitsch

  An interesting attempt at expressing the insanity and non-sense that is the life of the "insane," ie: the world of experience that transends all signification, here in a signified mode.
  I especially enjoyed the Sheol section near the end where Izdryk begins writing on his own writing, the text spiralling and caving in on itself, the idea imploding, leaving a black hole of signifiance.
  At times it felt like Joyce's Ulysses (a certain reading of Ulysses), though nowhere near as masterful. But all in all an interesting read.