| Title | : | Ловець океану |
| Author | : | |
| Rating | : | |
| ISBN | : | 6176793718 |
| ISBN-10 | : | 9786176793717 |
| Language | : | Ukrainian |
| Format Type | : | Hardcover |
| Number of Pages | : | 216 |
| Publication | : | Published January 1, 2017 |
Ловець океану Reviews
-
Плюси:
+ Немає сумнівів, що наріжні тексти канону треба час від часу переказувати на свої потреби. По-перше, старі тексти живуть рівно доти, доки з ними можливий діалог. По-друге, це якийсь такий членський внесок у ЗахіднуКультуру(ТМ). Коротше, з якого боку не поглянь, українська репліка на тему Одіссеї - це здорово, надто як врахувати, що як раз з Одіссеєю у нас раніше не зрослося (off the top of my head згадуються тільки
"Лотофаги" Зерова, дуже славні, але це один сонет на всю історію укрліту, ага?)
+ В "Ловці океану" дуже впізнаваний стиль, дуже впізнавані синтаксичні структури, загалом, слова красиво складені докупочки і цю структуру купочок не сплутати ні з чим іншим. Сторінки до 150 вони стають трохи занадто повторюваними, але все-таки це цікавіше, ніж альтернатива.
+ Голий скелет фабули дуже симпатичний! До м'яса на ньому можуть бути питання, але скелет милий! Скелет такий: щоб повернутися до себе, до життя і своїх близьких, Одіссей мусить пройти маршрут своїх мандрів навпаки і якось розрулити ситуацію з усіма, кого скривдив. As inoffensive as it gets, right? (З м'ясом питання приблизно такі: Одіссей мусить спокутувати, бо зрадив свій дім і своїх людей, промінявши їх "на чужу війну проти далекої Трої, на чужу славу. Я не мав його покидати, я мав прив'язати себе до цього дерева, до цього будинку, до цієї жінки, до цього неба". Чи можуть такі конструкти за-мир-проти-всього-поганого не звучати благоглупостями в той момент, коли дім нам усім уможливлює саме те, що хтось іде на війну? Потім кульмінація: Одіссей повертається до Трої, яку зруйнував, і каже: я зруйнував, я візьму на себе відповідальність, тепер тут правитиму і все відбудовуватиму. Я не знаю, де проходить межа між "мужик бере на себе відповідальність" і класичним колоніальним завоюванням, бо мені воно виглядає саме на друге, я не бачу тут високого гуманістичного мессіджу.)
Так ми плавно переходимо до того, які для мене були мінуси цього тексту.
Мінуси:
- нуль наративного драйву. Мені було неясно, навіщо це читати далі перших епізодів, бо це повторювана структура: одна жінка розказує, як любила Одіссея. Друга розказує те саме. Третя... І все це припорошено Сентенціями(ТМ), які складають добру третину тексту.
- Я не бачу квалітативної різниці між цим текстом і Коельйо (чи, припустімо, Дочинцем). Це така збірка доволі банальних афоризмів рівня "Злість — це стріла, що ранить того, хто стріляє" чи от "тільки сліпі прагнуть позбутися свого горя, зарити його глибоко в землю, спалити його на вогнищі. Мудрі беруть своє горе та перетворюють його на світло. Вони роблять із міді золото". Їх реально дуже багато, вони реально не викликають ніякого frisson, вони реально обтяжують текст. Під це зведення дискусії до рівня афоризмів у календарі підведено якусь сюжетну базу ("Остерігайся високих ідей, Одіссею, це хижаки, що несуть морок на своїх спинах, казав я собі. Що вища ідея, то більший жах вона виправдовує. Бо життя не потребує виправдання, і кохання теж. Виправдання потребує тільки смерть і ненависть. Виправдання потребує тільки те, що виправдати неможливо"), але кому від того стає легше продиратися крізь сторінки сентенцій?
- Частина сентецій ще й викликає глибокий фейспалм. Чого варто дидактичне "Знайте, у кожному чоловікові є дитина, і в кожній жінці є мати цієї дитини"? Тут міг бути смішний жарт про Едипа, але від нищівної серйозності сентенцій у мене скінчилося почуття гумору, тому лишається фейспалмити на тему патріархальних установок. І до питання про жінок-оповідачок: жіночі образи - це окрема катастрофа тексту. Як і, власне, Одіссея, "Ловець океану" складається зі вставних історій, тільки тут оповідачками подекуди виступають Одіссеєві жінки (Навсікая, Каліпсо)*. Тільки ви не подумайте, що це дає їм автономну суб'єктність: життя цих жінок - навіть при оповіді від 1ї особи - зводиться до Одіссея. Поза стосунками з Одіссеєм у них немає внутрішнього життя (ми ж не вважаємо об'ємним образом те, що Навсікая закохана в Одіссея і, цитую, "любить лаванду"?). Більш того, навіть стосунки з Одіссеєм у них орієнтовані виключно на Одіссея, там немає рефлексії на тему хто вони самі в цих стосунках і чи хоча б чому саме з ним. Мені здається, в оригіналі - який, нагадую, епос і йому майже три тищі років - цікавіший каталог жіночих образів.
* На середині виявиться, що їхні голоси передає Кассандра: спустившись до царства мертвих, Одіссей зустрічається з пророчицею і та дозволяє йому поставити одне питання. Про що питає він? "Розкажи мені мою історію. Але так, як її бачили інші. Ті, хто мене любив, ті, хто мене ненавидів." Чуваааак, яка прекрасна ода егоцентризму.
Загалом, я дуже хотіла, щоб цей текст мені сподобався, але категорично не моє :( -
Свій читацький рік я завершила прекрасно — не просто гарним романом, не просто цікавою історією, не просто насолодою від красивих людей/богів/пейзажів, а цілою філософією життя і смерті, любові й ненависті, прощення і прощання...
"Історія Одіссея" — легенда навиворіт. Це не переказ його перемог (хоча вони мимохідь згадуються), а пошуки втраченого на шляху до них. Одіссей зрозумів, що, здобуваючи щось цінне, втрачаєш дещо інше — не менш цінне. Однак лише після усвідомлення втрати приходить розуміння реальної вартості того, чого ти не цінував, бо володів ним. Для Одіссея цією втратою стало зникнення Пенелопи. Саме задля її повернення він вирішує шукати прощення у тих, кого образив/зрадив/убив, здобуваючи свої перемоги.
Але кому воно — розкаяння у гріхах і прощення — насправді потрібне? Тим, кому причинив біль, чи самому герою? Для мене відповідь однозначна. Практично ніхто з тих, до кого повертався Одіссей, не очікували ані його, ані його розкаяння. Та й після відвідин старі рани відкривалися і знову ятрилися та боліли. То чи потрібне жертвам таке розкаяння?
Хоча про жертв я трошки перегнула. Жінки, яких кохав Одіссей і які кохали його (а переважна частина гріхів героя пов’язана саме з жінками), не були згвалтовані ним. Вони хотіли кохати і віддаватися, навіть коли усвідомлювали всю небезпеку занурення у це почуття. Крім того, вони знали історію Одіссея та його дружини Пенелопи. То чи могли сподіватися, що їх він кохатиме так само? Чи ж щоразу ми кохаємо по-іншому? І чи можна щиро кохати, віддаючи всього себе багатьом? І що таке кохання взагалі? Навіщо воно людям, якщо приносить стільки страждань?..
Ну от, знову почалося — маю на увазі хвилю запитань без відповідей, які, однак, допомагають читачеві зрозуміти щось про себе. Важливе чи ні — вирішувати кожному з нас в конкретний даний період життя. Бо воно змінюється, змінюючи і пріоритети, як це сталося з Одіссеєм.
У романі багато філософських тез. З одними абсолютно погоджуєшся, з іншими хочеться посперечатися, однак байдужими розмірковування автора не залишають. Так само, як і чуттєві описи стосунків між чоловіками та жінками, і не тільки платонічних. І намагання пояснити емоційну різницю між чоловіком та жінкою. Й емоції, думки та почуття міфічних героїв, про яких ми знаємо лише те, де і що вони зробити. А от що при цьому відчували? І що відчувають боги? І чи здатні вони взагалі відчувати, любити, страждати? І як пахне океан?.. -
Якщо коротко – то це Рушді замішаний з Павичем. Якщо довше – це цілюще перепрочитання Одіссеї після карального курсу шкільної зарубіжної літератури. Якщо ви після цього не знайдете в бабусиній бібліотеці старий гомерівський примірник в переклад Бориса Тена, то я не знаю, що ще може розтопити ваше бездушне серце.
Радий, що з колумністів і есеїстів народжуються кльові письменники. Бо задовбує повторюваність і постмодерне кривляння і хочеться вже деколи покайфувати літературою для дорослих. Книгами, які, бляха виявляється, можна читати із захопленням, а не тягнути нескінченну жуйку занудства і моралізаторства. Якщо в тебе в голові пусто, то що цікавого ти можеш дати читачеві крім погано прихованих автобіографічних апокрифів, або слабенької однокрокової фантазії? Набагато сильніший хід – це спробувати обіграти важкі концепції, які потребують ввімкнути свою довбешку на повну.
Беріть, купуйте, читайте – це легка захоплива література на дорослі складні теми про існування, призначення і правильні вчинки. -
Якби ця книжка попала мені в руки в 11 класі, то я би стовідсотково переписала більшу частину у свій спеціальний цитатий зошит (був у мене такий) і довго над ними думала. Але зараз афо��истичність, яку не відзначив лише той, хто не читав книжки 😜, чесно кажучи, виглядає якось не дуже, надто вже цих сентенцій з претензією на життєві істини багато. Буквально на кожній сторінці, а буває, що й по кілька штук на сторінку. Ну, зате при такій щільності котрась та й попаде читачеві "в яблучко"...
Сюжет "Ловця" - це така собі "Одіссея" навпаки. Напевно, кожен, хто читав Одіссею, задумувався, що буде, коли Одіссей нарешті допливе. Ну, бо всі ці пригоди - прекрасні, але 20 років минуло, це ціле життя і неясно, як з тим взагалі далі жити. В оригіналі все закінчується щасливо, але що якщо вдома не виявиться нікого (і нічого). Ну, от Єрмоленко і розглядає такий варіант. Одіссей повертається на Ітаку і... розуміє, що тепер треба повернутися у Трою і по дорозі перепросити всіх, кого до цього він скривдив. Ну, або майже всіх, бо Єрмоленків Одіссей проїхався по женщинах, а от до циклопів якось не заїхав :)) Практично з кожною із жінок (чи богинь) у Одіссея був секс, і перш ніж розказати нам, що ж наш герой робить тепер, автор розказує, що було тоді. В одному з розділів розказує, куди поділася Пенелопа. Єдине, чого мені неясно, до чого тут Аріадна, окрім як для того, щоб описати усякий різний груповий секс :))
Плин розповіді "Ловся океану" повільний і розмірений, як самий океан у штиль. Правду кажучи, заповільний і зарозмірений, якось в метро я ледь не заснула :))
Втім, яке би би воно не здавалося мені награне, часом претензійне і навіть відверто нудне, стилістично це довершений текст, аж такий, що я й не знаю, чи другий такий наразі в сучукрліті ��. За що й поставлю йому 4 зірочки. -
У мене із цим текстом стався цілковитий дисонанс. Я дуже хотіла його вподобати (дуже, чесно зізнаюсь), часом із себе лізла, але ніяк. І тут вже мовчу про мою нелюбов (чи то нерозуміння) міфів. Справа не у них. (Он із Джойсом якось все набагато цікавіше). Я просто не зрозуміла, нащо мені читати цей текст. Зізнаюсь, що до кінця не дочитала.
Більше конструктиву про "чому" у Ярослави Стріхи, повністю із ним згодна:
https://www.goodreads.com/review/show... -
Немає сечі терпіти ці пекельні борошна. Thank you, next😌
-
Головна проблема цієї книги - це те, що вона відчайдушно намагається бути чимось надто високим. Вона надмірно перегружена цитувальністю (іноді повторюваною і вимушеною), чим здається претензійною, а також не дуже розуміє, для якої вона аудиторії. Я навіть не знаю, кому б могла її порадити.
Але все ж, написана вона гарно, хоча більшість часу, читаючи книгу, я відчувала себе вченим, що намагається розгадати кожну метафору, алегорію і символізм, які вклав туди автор. І в принципі, свій пейофф я отримала - я явно знайшла багато чого цікавого з літературної точки зору (можливо навіть більше, ніж автор закладав, але ж в цьому і є сенс літератури(?)).
Хоч і емоційного захоплення від своїх відкриттів я не отримала як читачка, цей досвід точно був не даремним. -
На жаль, 70 сторінок і все, досить. Рідко кидаю книгу, але для чого себе мучити))
Я дуже люблю подкаст Культ та книги автора про діячів культури/мистецтва/літератури, але цей роман якесь велике непорозуміння - повторення одних і тих же висловів/ідей, кожне речення як не риторичне запитання (з болем і фатальністю), то якийсь а-ля афоризм.
І все це таким високим, пишномовним тоном... -
Книга, яка зовсім не сподобалась. Ледь дочитала((
-
Історія повернення блудного "сина". Який вже має дорослу дитину, але таке враження, що сам досі не виріс. Ні, ніякого співчуття до Одіссея, який виявив, що вдома його ніхто не чекає, у мене немає. Бісячий персонаж. Не любила його у Гомера, не полюбила його і у Єрмоленко. Хоча, судячи з його любовних походеньок, такий мужчина - мрія багатьох. От походеньки мені сподобались. Гарно описана еротика, нарешті. Навіть бдсм-сцени приємні.
-
Дуже розчарована. Очікувала шлях становлення Одисея і його шлях до прощення, але по факту отримала шлях Одисея і його любовних походеньок.
Не моє. -
Нещодавно вичитала оцінку книжки "it's not my cup of tea". От так і з Ловцем океану, не моє.
Це дуже красива книжка, тут так майстерно поєднані слова, такі обр��зи, стільки відсилок і моїх улюблених грецьких міфів. Над нею дуже багато працювали, це відчувається і я не можу цього не оцінити. Зазвичай я клею стікери на найцікавіші місця, а тут можна було б заклеювати цілісінькі сторінки.
Біда в тому, що мені було тяжко з такою кількістю краси. Я відчувала себе застряглою, наче я борсаюся у джемі: так солодко - і в той же час не виходить просунутися. Молочний туман - і я одна стою в ньому, а поруч пропливає Одіссей на своїх кораблях і не помічає мене. Мені тяжко читалася ця книга, вона давила на мене, наче вантаж. Не впевнена, що колись захочу перечитати, але й в бібліотеку віддати не захочу.
Припускаю, що витонченості смаку забракло мені, бо "Ловцю океану" точно не забракло. -
Я не знаю, що сказати про цю книгу. Вона неймовірна!
А ще я шалено заздрю і захоплююсь одночасно людським талантом ТАК писати! Мова прекрасна! Справді, наче сидиш на березі океану і все написане пропускаєш через себе, всмоктуєш, насолоджуєшся... Книга про пошук себе , про своє місце у просторі, часі. Про переосмислення. Про розплату.
Філософський роман, який можна читати безліч разів і все одно віднайти щось нове і якраз потрібне тобі у дану мить. .
Цитати тут говоритимуть краще,ніж я.
👆"Кажуть, що час - це ліки. Але інколи час - це тільки отрута".
⚡ "Ми єднаємося з болем, коли він наш. І ми не розуміємо його, коли він чужий. Стати катом після того, як ти був жертвою, дуже просто" .
👆 "Пошук прощення - доля самозакоханих. Ніби хочеш переконати себе, що кращий, ніж є насправді. Ніби ти хочеш переконати себе, що твоя совість чиста, як морська вода вдосвіта "
⚡ "Життя - це шлях, яким можна йти лише вперед. Тебе можуть простити, ти можеш себе простити, але ти ніколи не повернешся до точки, з якої почав. Ти не обернеш час і не зітреш із земної поверхні того, що сталося ".
.
👆 "Доля- це твій магніт, твоя орбіта, це твоя любов назавжди, ти можеш обирати стежки, але ти не можеш обирати шляху."
"Інколи ти перемагаєш тоді, коли не хочеш більше перемогти" -
Одіссей повертається з своєї подорожі, та його не чекає Пенелопа. Розбитий горем та розпачем він здійснює зворотню подорож - через усі свої пригоди від кінця до початку. Одіссей подорожує, а автор розмірковує про життя і смерть, любов і зраду, про тих, хто лишається і тих, хто відходить. Дуже медитативна книжка.
-
Якщо описати книжку двома словами, то це "пустий пафос" 🙄
В мене були такі великі надії на книжку, бо я обожнюю грецьку міфологію, але такого поганого тексту я вже давно не читала 😬
Концепція непогана - історія про те, як Одіссей проходить у зворотньому напрямку свою подорож, спокутуючи гріхи...
Проте виконання - максимально жахливе.
Після прочитання мені хотілось помити очі з милом, чесно.
Дочитувала лише тому, що було цікаво, а чи може бути гірше... І було😬
Погано прописані жіночі персонажки, те як вони всі стеляться перед Одіссеєм, їхні думки тільки і крутяться довкола нього - я б не радила автору ще раз намагатись прописувати жіночі думки, бо в нього це не виходить.
Якісь намагання у філософію, але все було повз (хоча мені до філософії далеко).
Мені було часто бридко читати текст.
Навіть "Переслідування Аделіни" не викликало в мене таких емоцій, а все тому, що "Переслідування" не намагається "стрибнути вище своєї голови" і показати з себе щось інше, ніж вона є насправді.
Натягнула 1 ⭐ лише тому, що були моменти, в яких я згадувала Epic the musical і це хоча б трохи рятувало прочитання🤷🏼♀️ -
3,5⭐
-
Прочитала близько третини книжки.
Це — чергова варіація "Одісеї". Написана красиво, але оповідь дуже неспішна. Читаючи, я ніяк не могла зосередитися на сюжеті й постійно ловила себе на спогадах про море, сучасну й давню Грецію, переосмислення давньогрецьких міфів у віршах Луїзи Ґлік — про будь-що, окрім тексту. -
мені було добре з нею🩵
-
Роман за мотивами грецької міфології, і якби я його прочитала 10-15 років тому, то лишилася б у захваті. А так враження, що я це все переросла. І ще - автор-чоловік таки не зрозумів жіночу психологію, як би не намагався.
-
"Життя - як дуга лука. Кінці її - твої точки опори. Вони ніколи не зустрінуться, вони завжди по різні боки океану, як чорне та біле. Вони - твоя суперечність. Але ти не можеш без неї жити. Кожен із нас розділений навпіл. Дві половини, два полюси, два бажання, два шляхи, що йд��ть у протилежних напрямках. Лише тятива їх примирить."
"Міфи та легенди давньої Греції" посідали почесне місце у моєму дитячому читацькому минулому. Вони подобались мені набагато більше, ніж китайські та єгипетські - певно через те, що боги були наділені рисами людей і постійно з'являлись у їхніх життях, в історіях було багато кохання і пристрастей. "Ловець океану" Володимира Єрмоленка створений для таких поціновувачів давньогрецької міфології як я, а також для тих, кому до душі філософські роздуми.
Пам'ятаєте історію Одіссея, увесь його довгий шлях до Ітаки, Пенелопи і Телемаха? А тепер уявіть, що він таки дістався свого острова, але ні дому, ні дружини із сином немає. Будинок став суцільною руїною, Телемах шукає батька у морі, а Пенелопа - цей символ чекання і туги - втомилась чекати і залишила Ітаку. Одіссей вирішує прожити своє життя наново, виправити помилки, змити свою пиху, і проплисти назад, від Ітаки до Трої.
Але "Ловець океану" - це не тільки про героя Одіссея. Вона про любов, страждання, очікування, про стосунки між жінками і чоловіками (зрештою, війна, до якої повертається Одіссей - це також жінка). Ця книга викликає захват від будови і стилю кожного речення, її хочеться цитувати вголос, занотовувати у читацький щоденник абзацами, і обов'язково перечитати. -
Мені дуже багато чого сподобалось, а не сподобалась одна, але дуже велика та значна деталь. Гарна мова, дуже багато чудових моментів, які для мене спрацювали як терапія, цікавий погляд на міфи. Але... Жінки, що є додатками до чоловіків - це дно. І начебто є там якісь проблески розуміння і якоїсь навіть емансипації певних героїнь, але not really. Бо під кінець чоловіки повертаються з поля бою, і їх реально обслуговують (!) жінки. Дуже шкода, якийсь час була впевнена, що поставлю цій книжці п'ять зірочок, але ні.
-
Мені завжди було цікаво припускати,а що б сталось з історією Одіссея, якщо б ніхто не чекав, якщо б забули, якщо б не пробачили...
Автор зумів мене за інтригувати сюжетом, героями та мальовничими описами природи.
Багато думок вплетені між рядками і якось по особливо відгукнулись у мені. Тут і про вірність, про прощення, про чекання, про втрату, про насолоду і розпач, тут про війну і мир, тут наче про Мене. Видається мені, що у творі кожна може впізнати себе чи то у образі Пенелопи, чи то Навсикаї, чи Цирцеї.
Навіть через давньогрецький сюжет до мене промовляє Любов (Бог), чи як хто це собі називає, що не хвилюйся про даремне, врерші решт ти знайдеш своє місце.
Час і відстань не існують, бо ті кого ми людимо є завжди поруч у думках, спогадах...
Майже кожну сторінку можна розібрати на цитати.
"Остарігайся високих ідей, це хижаки, що несуть морок на своїх спинах. Що вища ідея, то більший жах вона виправдовує. Бо життя не потребує виправдання, і кохання теж. Виправдання потребуж лише смерть і ненависть. Виправдання потребує лише те, що виправдати неможливо."
"Мудрі беруть своє горе і перетворюють його насвітло. Рани роблять наші душі чутливими. Вони розчиняють наші серця навстіж, як вікна. вони впускають у серце вітер!" -
Почну з того, що краще б не читав один із відгуків у книжкових ФБ-спільнотах, адже враження збігаються. Трохи бісила книжка: маркую її як специфічну.
Кінець книжки таки змусив почати писати відгук опісля прочитання: особливо після щедро розкиданого по роману розподілу на «чоловіче» і «жіноче».
Про Одіссея пам’ятаю, що він блукав-блукав та й знайшов Пенелопу. Також розумів, що це переосмислення, бо в «Ловці океану» Пенелопа, не дочекавшись Одіссея, зникає. Тим і цікавило.
Текст спочатку здавався нестандартним, і я вже почав уявляти неймовірний розвиток. Але потім нагадав купу всього, зокрема цитати в Інтернеті. До тог�� ж на мою думку, зважаючи на обсяг видання — багато повторень тез, наприклад: «Кохання й ненависть увійшли в моє серце, як дві стріли, і я часом не міг відрізнити одну від одної, рани від обох породжували біль, але смерть моя мене не впіймала»; «Любов і ненависть часом не відрізнити одну від одної. Вони дві близнючки, які зрослися серцями».
Персонажі також справили враження шаблонів: Одіссей повсякчас копирсається сам у собі, інші чоловіки часто беруть жінок; роль жінок, здалося, звелася до любові до затискання губ і порівняння власних чуттів із чоловічими. Самостійності не побачив. Також видалися зайвими деякі розділи від інших персонажів.
Шкода, навіть на картинці в цієї книжки гарний корінець. Але сама вона мені не с��одобалася. -
Обожнюю міфи і також захоплююсь філософією. Саме тому і люблю книги які відкривають тобі простори для роздумів, і викликають саме різнопланові емоції!
Де піднімаються складні теми, що актуальні у всі віки. Де ти співпереживаєш з героями і відкриваєш для себе своє.
Коли частина тексту тебе захоплює, а інша поглинає в бурну дискусію і протиріччя.
Хочу відзначити, що автор захопливо описує взаємини між жінками і чоловіками саме інтимні; все сповнене ніжності і легкості, особливого акценту дає на дотики, на запахи, емоції кожного, на відчуття один одного.
Однозначно після прочитання хочеться ще раз обдумати і ще прокрутити той чи інший епізод, а ще, дістати класичний варіант Одісеї і перечитати) -
хотіла писати відгук, де буду боротися з душнильством якого начиталася від інших у їхніх відгуках, штибу what happened to having fun? а ще хотіла поставити чотири зірочки. але питання Одіссея до Кассандри (яке взагалі було навіщо? ніде після цього воно не виринає) та останній розділ зокрема перекреслили ці плани раз і назавжди.
*якщо заглиблюватися далі самої історії, можна дістатися гарних філософських роздумів, особливо в цьому сенсі сподобався мені розділ про Пенелопу. -
Нетривіальне перепрочитання давньогрецького епосу (періодично це треба робити в сучасній літературі) дає нам абсолютно нову оптику — це погляди здебільшого з точок зору не чоловіків, а жінок. Покинутих, обманутих, жорстоких, незахищених, сумних, вірних, юних, наївних, самовпевнених, закоханих.... І це вже зовсім не виглядає як епос. Це життя.
-
Прекрасно
-
Очікувала від книги більшого.
