| Title | : | Traverser Tchernobyl |
| Author | : | |
| Rating | : | |
| ISBN | : | - |
| Language | : | English |
| Format Type | : | Kindle Edition |
| Number of Pages | : | 230 |
| Publication | : | First published January 1, 2006 |
Traverser Tchernobyl nous ouvre les portes de lieux insoupçonnés, composant un tableau unique et intime du désastre. Nous voici au sein de l’ancienne cité militaire ultra-secrète ; à la table des babouchkas, dans des villages abandonnés ; auprès d’un trafiquant de métaux contaminés ; entre les tombes du cimetière juif oublié ; au cœur de forêts irradiées, entourés de chevaux sauvages. Un récit personnel qui éclaire un parcours intellectuel semé de dialogues et de controverses – avec Vassili Nesterenko, Svetlana Alexievitch, Lina Kostenko, Igor Kostine, Paul Virilio – sur la façon de penser et de représenter la catastrophe.
Un voyage sur une terre fantomatique, mais toujours vivante. Dans le monde d’après.
Traverser Tchernobyl Reviews
-
Коли я вперше побачив цю книгу, вона мене... не вразила. Перш за все, через свій обсяг. По-друге, через назву. "Пройти крізь Чорнобиль"? Навіщо крізь нього проходити. Тим більше, що йдеться про іноземну журналістку, яка хоче пройти крізь Чорнобиль. Вона й так чужа цій землі. Тому навіщо їй його проходити, якщо вона може взагалі його обійти. Або й не з'являтися тут.
Втім, це враження було хибним. Свій невеликий обсяг книга компенсує кількістю тем та сюжетів. І головне, що їх авторка встигає розкрити достатньо - щоб пояснити, але також зацікавити на подальші пошуки інформації. Її підхід цілком відповідає вимогам до якісного наукпопу: не створювати в читачів враження, що вони все знають.
Книга Галі Аккерман цінна своєю перспективою. Перш за все, це історія людей, які живуть в Зоні відчуження. До речі, цим вона дуже вдало доповнює
Полиновий ліс. Хроніки Чорнобиля Марії Мицьо. Адже остання більше цікавилася саме радіаційним забрудненням. А от Аккерман пише соціологічний текст.
В "Пройти крізь Чорнобиль" є декілька провідним тем чи сюжетів. По-перше, Аккерман пише про людей, які досі живуть в Зоні. І їй не йдеться виключно про "самоселів", тобто тих, хто самовільно (а згодом - і отримавши дозвіл) повернулися до своїх помешкань в селах, звідки їх евакуювали в 1986-88 рр. Так, вони в тексті присутні, але не домінують. Серед інших мешканців Зони Аккерман пише і про її робітників: тих, хто працюють на АЕС, а також, хто виконує важливі функції на території Зони - працівників лісництва чи тих, хто відповідає за збереження "могильників" ядерних відходів. Адже Зона не є повністю покинутим місцем, де лише живуть "самосели". Це територія, яка вимагає постійного догляду та нагляду.
Також Аккерман цікавлять і "візитери" - туристи в Зону, але також і "бізнесмени" - ті, хто розкрадає метал (та інші цінні речі) з Зони. Так, той метал, який насправді є забрудненою технікою. Оскільки вона "законсервована" на території Зони, то її помалу розкрадають і продають за межі Зони.
Друга тема книги - пам'ять Зони. Йдеться і про мешканців: як вони сприймають аварію та СРСР, але також - і сучасність. Втім, набагато цікавішим є сюжет про народну культуру Зони. Речі, які могли бути експонатами в етнографічних музеях. Через забруднення вони не можуть покинути Зони. Але є люди, які організовують етнографічні експедиції в Зону, збирають ці матеріали, і навіть облаштували музей. Це несподівано вражає. Після цього інакше дивишся на Зону відчуження: чому Чорнобиль був символом опору СРСР. Адже відселення людей означало і повне знищення їхньої традиційної культури. Чи не те саме могло чекати і всіх українців?
Але найцікавішою для мене була третя тема книги - репрезентації Чорнобиля. Авторка показує, як в масовій культурі усталилися хибні уявлення. Зокрема, дістається і Світлані Алексієвич, яка в
Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього порушила етику інтерв'ювання, фальсифікувала самі інтерв'ю, а загалом - займалася експлуатацією страждань ліквідаторів. До речі, Аккерман показує, в чому оптика Алексієвич хибить. Це погляд радянської людини, людини, яка мислить радянськими категоріями.
І найбільшою несподіванкою було читати післямову авторки, яка, як я зрозумів, була написана спеціально до українського видання. Це приємно, бо показує, що для авторки Україна важлива.
П.С. А з несподіваних фактів, які мене вразили, це історія "Дуги" - навіщо її створювали, чому вона зараз така небезпечна. І чому існував Чорнобиль-2. Виявляється, в СРСР існувала божевільна практика ховати засекречені (і закриті для сторонніх) міста. Аккерман розказує, як ж їх "ховали".
Інший несподіваний факт - історія династії цадиків Чорнобиля. Виявляєть��я, Чорнобиль був важливим центром єврейської культури. Проте зараз цю пам'ять просто витіснено. І, здається, євреями так само... -
Щиро раджу!
-
Найзаклятіше місце на планеті, де неможливе ані відновлення простору, ані оновлення часу і де не розгледіти майбутнє. Про Чорнобиль вже сказано чимало, але ці нові відкриття, знання, спогади так потрібні.
Французька журналістка Г. Аккерман неодноразово бувала у Зоні відчуження. Її активна діяльність спрямована проти замовчуваної брехні радянської влади та на висвітленні історичної правди. Під критику Аккерман потрапили навіть твори Нобелівської лауреатки С.Алєксієвич, яка порушила особистий недоторканий світ свідків трагедії із зумисним наголошенням на їхній біль.
За часів СРСР уряд забороняв визначати зв'язок між різними патологіями і радіацією. І якщо зараз влада України якось і підтримує уражених людей, то білоруська влада цьому не сприяє, не веде боротьбу із наслідками, як і за совєтів, просто заперечує вплив.
Місцеві старенькі самосели родом із Чорнобильського краю, це покоління із тугою за минулим. Вони і далі співають оди Сталіну, сумують за колгоспами та плекають спогади про добу Брежнєва. Для них радіація - це найостанніший клопіт. У пам'яті радянських меланхоліків місто Прип'ять залишається взірцевим комуністичним містом.
Для людей протилежного світогляду Прип'ять - місто, яке стало меморіалом комуністичній утопії, а Зона відчуження як алегорія на життя в СРСР: обгороджена колючим дротом, з обмеженим простіром для внутрішньої свободи.
Сьогодні Зона відчуження - це ще й місце, де заправляють гроші. Корупція процвітає. Тисячі тонн металу та вирубаної деревини, накопиченні радіоактивними ізотопами, й далі незаконно вивозяться із Зони. Інстинкт збагачення, важливіший ніж моральна складова.
З яких би аспектів не розглядалася трагедія, вона залишається найбільшою техногенною катастрофою людства. Чого нас вчить Чорнобиль? Залишатися Людиною. Бо як ти відносишся до природи, до інших людей, - все отримаєш сторицею. Та чомусь людська пам'ять така коротка. -
Ce livre est différent de La Supplication de Svetlana Alexievitch, ici pas de témoignages mais plus une recherche sur avant la catastrophe (on voit qu'elle a commencé à être prévisible des années et des années avant), la gestion (désastreuse) de la crise et une fois le plus urgent finit (construire le 1er sarcophage sur le réacteur).
