RECвізити. Антологія письменницьких голосів. Книга перша by Тетяна Терен

RECвізити. Антологія письменницьких голосів. Книга перша Reviews

• 
  Volodymyr Stoyko

  Мені не шкода часу. Я давно зрозумів, що час - це єдине, що ми маємо, що нам дано по-справжньому.
  
  Я ніколи не нехтую можливістю почитати щось із Прохаська. Навіть, якщо це просто інтерв'ю з ним, короткі замітки про життєві правила. Хоча, він і дуже не любить таких питань. Тим не менш, Прохасько не відмовляє співрозмовникам у задоволенні потреб пояснень складних речей простими словами. Звісно, не кожен зможе прийняти позицію людини, яка, працюючи біологом у школі, на відкритий урок обрала тему, в центрі якої - антидарвінізм. Але в цьому весь Прохасько.
  
  "RECвізити" - антологія письменницьких голосів, як називає її автор Тетяна Терен - це чудова нагода познайомитися із яскравими представниками шістедисятників, вісімдесятників, Нью-Йоркської групи та сучасних зірок української літератури. Багато з них у всіх на виду, як от Іздрик, Прохасько, Андрухович, Жадан - є центральними особами на літературних вечорах та книжкових форумах, у яких беруть участь. Час інших, видається, вже пройшов. Або ж то лише мої враження, адже ні Віра Вовк, ні Василь Голобородько, ні Анатолій Дімаров, ні Іван Дзюба не грають в рок гуртах, не гастролюють із своїми експериментальними літературними творами закордон і не прагнуть заполонити собою сторінки журнальних видань. На скільки їм дозволяє здоров'я - вони продовжують працювати, "рвучи серце і стікаючи кров'ю" (Дімаров) і, у їхній щирій любові до своєї роботи у мене немає жодного сумніву.
  
  Не те, щоб я критикував сучасних авторів, адже серед старшого покоління теж є достатньо представників із надмірним пафосом щодо своєї особи. Але деякі, будучи незнайомими для мене до того, викликають таку неймовірну прихильність до своєї особи! Як от Анатолій Дімаров, інтерв'ю з яким мені припало до душі найбільше. Можна було б пояснити усе житт��вим досвідом, який допомагає людям старшого покоління тримати розмову в спокійному тоні і залишатися максимально чесними, відповідаючи на непрості провокаційні питання. Але, з іншого боку, є той же Павличко, який в досить егоїстичній формі виставляє себе вище колег по літературному ремеслу. Не буду применшувати ролі Дмитра Васильовича, але все ж інтерв'ю з ним - це на 50% оправдання його роботи в рамках комуністичної системи. Про те, що він та Дзюба ішли тим же шляхом боротьби, що і Світличний, Стус, Сверстюк, але мали іншу стратегію для боротьби. На скільки це коректно та справедливо? Важко судити. Інших 50% розмови - це нахваляння про дружбу з Тичиною, Малишком, Рильським, Гончарем, Тарковським. Зрештою, багато сучасних авторів могли і не відбутися, якби не їхнє знайомство із Дмитром Павличком. Але, будучи в такому поважному віці, все ж, можна було б скромніше подавати себе, залишивши епітети поціновувачам, яких у Дмитра Васильовича точно не бракує.
  
  Цей монолог можна продовжувати без кінця краю, адже тем після прочитання обох частин "RECвізити" - безліч. Але, аби не було шкода часу, даного нам по-справдньому, я залишу вам більше цього задоволення від знайомства з дрібними деталями життя ваших улюблених українських авторів.
  
  Тетяна Терен "RECвізити. Антологія письменницьких голосів"
• 
  Viktoriia Bobryk

  Блискуче! Саме той поштовх, який був мені потрібен, аби справді щиро захотіти ближче познайомитися з українською літературою. Ці розмови захопили мою увагу більше, аніж будь-який художній твір за останні кілька місяців. Необхідна книжка.
• 
  Tetiana Syniook

  Двотомник інтерв’ю з українськими письменниками «Recвізити» обрала для читання інтуїтивно, і як будь-який інтуїтивний вибір, цей виявився безпомильним. Ця книжка стала для мене великою читацькою подією – не тому, що я довідалася багато нового про відомих письменників, якраз ні: назагал інтерв’ю підтвердили моє суб’єктивне уявлення про кожного з них. Для мене досвід прочитання «Recвізитів» допоміг розставити усі крапки над «і» в питанні, навіщо я взагалі читаю. Ну й, звісно, поглибив моє розуміння літературного процесу, його тяглості, прочинив двері у творчу майстерню письменників.
  
  
  Отже, навіщо я читаю і що в читанні приносить мені найбільшу насолоду? Як виявилося, я читаю заради знайомства з новими досвідами, а найбільшу насолоду мені приносить перетин чужого досвіду із моїм особистим і віднаходження спільного між собою і книжкою. На перетині досвіду кожного із письменників, досвіду журналістки Тетяни Терен і мого, читацького, я відчуваю такий «зв’язок усього з усім», що мурашки бігають по тілу. Ось таке усвідомлення очевидного принесла мені ця книжка інтерв’ю. Я перевіряла її і себе на чесність: чи я справді правильно «бачу» того чи того письменника, чи справді чесно вони оповіли про себе, чи чесно поставилася до свого завдання журналістка. Так! Так! Так!
  
  
  …Коли читала про Анатолія Дімарова, я бачила перед собою ту безмежно веселу до останнього подиху людину, яку мала можливість бачити майже щодня з вікна редакції «Літературної України». Згадувала, як вони удвох із Євдокією Несторівною за будь-якої погоди прогулювалися подвір’ям, а часто і до нас зазирали – неодмінно з пригощенням: то з домашньою наливкою, то із якоюсь намазкою на бутерброди, «щоб більше їли, ставали дужішими і активніше проти Януковича боролисяJ». Я читала про його жарти над колегами і згадувала, як дружина Дімарова розповідала про буряки, що їх здивовано діставала з сумки, прийшовши до школи на роботу: «привіт» від любого чоловіка, який підкинув ті буряки в сумку. Тому, читаючи, як Дімаров зашив своєму знайомому оселедця в нове дороге пальто, я майже фізично відчула його старечий сміх, скрипучий голос, його повільні кроки і стукіт палиці в коридорах «Літературної України», де друкувався до останнього.
  Завдяки «Літературній Україні» я познайомилася і з Дмитром Павличком – енергійним, імпульсивним, завжди готовим «більше не переступати поріг редакції», щоб знову прийти до неї з новими творами – оповіданнями чи поезіями. Таким він є і в інтерв’ю – категоричним, в дечому самозакоханим, сповненим протиріч, але щирим. Таким, яким є.
  Ось так кожна розмова неухильно підводила мене до своєї дороги до кожного з письменників. Як виявилося, моя малопомітна участь у «Літературній Україні» наблизила мене до них, хоч вони про це й не знають :) Але мені важливо знати, що Ігор Калинець захоплено відгукнувся про Бориса Гуменюка, бо прочитав у «ЛУ» добірку «Віршів з війни», що їх нам передав Сергій Пантюк, а готувала до друку я. Так само у «ЛУ» побачив світ неймовірно глибокий і зовсім, здавалося б, нехарактерний для Юрія Мушкетика зворушливий образок про його покійну дружину. Про цей твір письменник теж згадує в розмові з пані Терен… І такого дуже багато – розмови викликали в мене цілу повінь схожих спогадів, яким я не надаю якогось важливого значення, але які, проте, невидимими нитками пов’язують мене з усім.
  Цей довгий і не для всіх цікавий відступ я все ж написала для того, щоб на своєму прикладі передати головний месидж усіх розмов – зв’язок усього з усім. Кожне індивідуальне життя письменників пов’язане з життями інших і шляхом текстів – із життями читачів. Свідомо чи мивовільно про цю спільність говорять майже всі, та найчіткіше проартикулював Тарас Прохасько: «Для мене найголовнішим пунктом бачення світу є те, що все докола пов’язано. Тому мені найбільше подобається в моєму писанні, коли мені вдається ці зв’язки відтворити». Не знаю, чи ставила собі таку мету Тетяна Терен, але їй це вдалося у своїх дуже глибоких і справді важливих для літературного процесу інтерв’ю. Ці тексти – набагато глибші, аніж просто двері в робітню письменника чи інформація про його плани на майбутнє. Інтерв’ю з письменниками переважно відповідають на три питання: якими є вони самі, яким є літературний процес і якими способами вони змушують читача полюбити літературу. "Recвізити" відповідають на все. Ти читаєш про приватне життя письменників, але заглиблюєшся в літературний процес, а потому заново закохуєшся в літературу, торжествуєш від думки, що література існує, а ти можеш її читати. Це приносить щастя. Любов до літератури для мене – це один із показників життєрадісності.
  Треба віддати належне журналістському таланту Тетяни Терен – трохи б десь "перегнути", і письменники постали б не як цілісні особистості з хорошими і не дуже хорошими сторінками життєписів, а як вічні суперники, сварливі «діди» – у письменницькому середовищі, на жаль, завжди море пліток, море сварок, наклепів і обману. У книжці авторів не тикають носом у «провини» і не захвалюють за досягнення. Ці розмови показують людську велич і письменницьку майстерність у координатах досяжності. Звісно, не всі вони такі «прості», у декого таки зашкалює манія величі, та більшість, здається, цілком близькі, незверхні, такі, що їх далі хочеться читати і бути вдячним за години читання. Здається, що письменники – дружні між собою і особисто з тобою, просто вони з тобою ще не познайомилися.
  Тепер предметніше. Надзичайно цікавими для мене стали інтерв’ю з Юрієм Андруховичем, Вірою Вовк, Лесею Ворониною (хоч це єдина письменниця двотомника, творів якої я поки не читала), Сергієм Жаданом, Оксаною Забужко, Анатолієм Дімаровим, Ірен Роздобудько, Іздриком, Тарасом Прохаськом. Дуже і дуже важливо, що Тетяна Терен уважно поставилася до письменників старшого покоління – адже значно легше взяти інтерв’ю в когось із молодих письменників «на слуху», аніж підлаштовуватися під вибаги «корифеїв», не кожен із яких має простий характер. Завдяки присутності на сторінках «Recвізитів» Василя Голобородька, Анатолія Дімарова, Юрія Мушкетика, Івана Драча, Ігоря Калинця, Дмитра Павличка, Юрія Мушкетика, Юрія Щербака читачі можуть доторкнутися до минулого, яке ми однобоко знаємо з підручників. Ми можемо зверхньо ставитися до, скажімо, Олеся Гончара, але якщо прочитаємо спогади про нього згаданих письменників, то все ж не будемо такими категоричними і не дозволимо собі подумки вести суди над їхніми долями.
  Натомість, після «Recвізитів» ще більше захочеться читати. І вірити журналістамJ Бездоганна, блискуча робота Тетяни Терен і велике надбання української літературної журналістики. Дуже шкода, що дехто з відомих письменників не погодився на інтерв’ю, думаю, що вони просто не відчули рівень і важливість проекту.
  Це книжка – must have для тих, хто любить стежити за літературним процесом у діахронії, тобто насамперед для філологів J Але не тільки їм «Recвізити» припадуть до душі. Якщо ваш улюблений письменник став персонажем «Recвізитів», обов’язково прочитайте про нього, але навіть якщо його там немає, усе одно прочитайте. Там надто багато цікавого, душевного, глибокого – не можна такі книжки пропускати.
• 
  Oleksandr Golovatyi

  
  Readlax: Як читати втричі швидше? (промо-лінк)
  
  Виписані нотатки та цитати з книги:
  
  "Написання проз можна собі запланувати й організувати, але не можна запланувати вірші. Їх треба просто дочекатися."
  
  "Проблемы поэтики Достоевского (1963) Михайло Бахтін"
  
  "переклав (Андрухович) п'єси "Гамлет", та "Ромео і Джульєтта""
  
  "Я справді вважаю, що велика людина має бути скромною"
  
  "Від поезії і творчості слід вимагати як не вічності, то принаймні довголіття"
  
  "перемогу слід шукати не так у політичних, як у моральних справах"
  
  "Любов - найважливіша заповідь Бога. Це те, що тримає наш світ."
  
  "В мандрівках ми молодшаємо. Бо подорож - це можливість втекти від плинності часу. Ви його випереджаєте, і він просто не встигає вас наздогнати."
  
  "Свобода - це право мати власну думку, приймати власні рішення, а головне - не боятися їх відстоювати."
  
  "(Голобородько) поетична збірка для дітей "Віршів повна рукавичка" (2010) потрапила до престижного каталогу світової дитячої літератури White Raven.... дослідження семантики народних казок"
  
  "Російський поет Й. Бродський у 80-х роках заявив, що з українських поетів Нобелівської премії достойний лише В. Голобородько"
  
  "мова потребує постійної щоденної праці, інакше вона від тебе піде"
  
  "Для жінки народження дитини - це продовження людства, тоді як для чоловіка - його власного роду"
  
  "Сенс життя - у постійному пошуку, віднаходження самого себе."
  
  "Всі наші розмірковування про історію, політику і навіть літературу - мізерні і несуттєві, бо все це відійде, лишаться ж наші стосунки, почуття і найважливіше - сім'я"
  
  "Жінка - це берегиня сім'ї... жінка мудріше обирає супутника життя, вона бачить більше, ніж чоловік."
  
  "Велика наука у шлюбі - вміти прощати одне одного."
  
  "Дуже великого терпіння треба, щоб побудувати сімейне щастя."
  
  ""письменник навчає добра"... Нічого він не навчає, він учить дитину жити з книжкою"
  
  "Творчість - це як хвилі на морі. Щось тобі вдалося, а щось - дарма старався."
  
  "Павло Загребельний мав розум, як у десяти академій."
  
  "Олесь Гончар був неймовірно обдарованим."
  
  "від початку твору, перших речень залежатиме доля книжки"
  
  "Нації - єдиний подарунок Бога, яких збереже людство."
  
  "Селянська культура полягає в тому, що у своїх вчинках слід бути чесним не лише з іншими, а й, передусім, із самим собо. Там поважають працю."
  
  "Не хочу горя російському народу, але знаю, що без якогось "землетрусу", подібного до того, який пережила Німеччина, Росія не позбудеться свого великодержавного шовінізму... Там є світлі люди, але їм би такий Майдан, як у нас!"
  
  "Всі ці зрушення соціальні - це не головне в житті. Найголовніше - прийти додому в затишок, де є людина, яка вас розуміє. Оце й важливо - берегти своє кубельце."
  
  "Анатолій Дімаров... Найвідоміші повісті ра томани: "Його сім'я", "Ідол", "І будуть люди", "На коні і під конем", "Біль і гнів", "Божа кара"."
  
  "Причин краху Радянського Союзу було багато - й економічні, і відсутність вільного обміну думками, і гонка озброєнь. На мій же погляд, найважливішою причиною була постійна внутрішня суперечність між тим, на чому нас виховували, і що відбувалося в реальному житті."
  
  "Ті, хто відчувають ностальгію за радянськими часами і зітхають - "какую державу розвалили", - мають зрозуміти, що вона розвалилася сама. Якщо держава з такими спецслужбами, таким апаратом стеження, армією, не змогла себе вберегит, то чого вона варта?"
  
  "Складність чи простота не можуть бути мірилом в оцінювання літератури."
  
  "Іван Дзюба.... є автором 400 наукових праць. Найвідоміші книги: "Інтернаціоналізм чи русифікація,", "Грані кристала", "Між культурою та політикою", "Пастка. 30 років зі Сталіним, 50 - без Сталіна.", "Тарас Шевченко: Життя і творчість", "Микола Хвильовий: "Азіатскьий ренесанс" і "психологічна Європа"", "Спогади і роздуми на фінішній прямій", "Нагнітання мороку: від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку століття ХХІ", "Є поети для епох", "На трьох континентах" ..."
  
  "український світ різноякісний, різнокількісний, різноманітний"
  
  "Віра моя дуже своєрідна. Я вірю, що Господь Бог є одним і для мусульман, і для буддистів, і для християн, тільки зветься по-різному."
  
  "Свобода - це можливість робити те, що хочеш, не заважаючи при цьому нікому іншому."
  
  "головний на сьогодні роман Оксани Забужко "Музей покинутих секретів""
  
  "зародилася амбіція, властива письменникам усіх часів і народів, - перетворити життя на текст, зробити його літературою"
  
  "Я завжди кажу, що дітей треба заводити в тому віці, коли ви не дуже розумієте, що це таке."
  
  "Думаю, що в якійсь екстремальній формі я у своїй внутрішній біографії відбиваю синдром, яким ми всі, хто "родом з СРСР", так чи інакше уражені, - синдром вивласнення і "страху дому". Ми всі - внуки і правнуки розкуркулених, депортованих, переселених. Ніхто з нас не живе в домі, де на горищі можна знайти листи прапрапрадіда до прапрапрабаби з XVI століття. Ми всі - діти сталінських, хрущовських і брежнєвських, різної комфортності, "бараків", тому що сам той концепт простору, в яому ми виростали, - це була "тюрма поліпшеного типу"... Тоді як справжнє "домашнє вогнище" можливе лише у своєму "під себе" змодельованому домі, де живе родина, угріта стосунками і скріплена любов'ю представників не одного покоління."
  
  "Євангелія в перекладі Огієнка"
  
  "В роботі над книжкою дуже багато речей відбувається на інтуїтивному рівні."
  
  "ведення щоденників - це фізіологічна функція письменника"
  
  "Любов - це Бог."
  
  "Віра - це певний ступінь особистісної зрілості."
  
  "Атеїзм - це певного роду інфантильність"
  
  "Чим краще розумієш життя, тим більше усвідомлюєш: що все, що з тобою відбуваєтсья, є в категорії чуда. Тому почуття вдячності за чудо - це результат певного рівня чутливості, який є ознакою мудрості."
  
  "Оксана Забужко.. Авторка збірок поезій "Травневий іній", "Диригент останньої свічки", Автостоп", "Новий закон Архімеда. Вибрані вірші", романів "Польові дослідження з українського сексу", "Музей покинутих секретів", збірки повістей і оповідань "Сестро, сестро" та ін. На її рахунку також літературознавчі книги "Дві культури", "Філософія українскьої ідеї та європейський контекст: франківський період", "Шевченків міф України", "Notre Dame d'Ukraine: Україна в конфлікті міфологій." ..."
  
  
  Режим читання з підсвічуванням фраз (promo)
• 
  Vicky Beneshchuk

  Вони говорили зі мною.
  Вони говорили один з одним.
  Вони говорили з собою.
  І про себе.
  ⠀
  “RECвізити. Антологія письменницьких голосів”
  Тетяна Терен
  ⠀
  “Це журналістський проект. Історії 30 героїв у трьох частинах. Збірки їхніх думок, переконань, позицій”, — так говорить аннотація.
  ⠀
  Як би назвала я?
  ⠀
  Це трикнижжя голосів.
  Різного віку, статі, світогляду.
  З важким, іноді трагічним минулим.
  Люблячих і самотніх голосів. Живих і мертвих.
  Літературних.
  ⠀
  Ще — це трикнижжя портретів.
  Словами вимальовуються силуети. Крізь історії проглядаються деталі. Герої стають цілі��ними, виходять за межі відомих імен. Їх починаєш розуміти.
  ⠀
  У мене зараз таке відчуття, ніби я познайомилась з Юрієм Андруховичем. Почаювала з Оксаною Забужко. Посміялася разом з Анатолієм Дімаровим. Вони стали ближчими. Я їх відчула.
  ⠀
  І дуже-дуже захотіла їх читати. Твори, згадані у “RECвізитах”, так і просились до рук. Бо ж вони частинка тих, про кого читала. Продовження їхніх особистостей.
  ⠀
  “RECвізити” змотивували і надихнули. Прочитала лише першу частину, а люблю вже все трикнижжя.
• 
  Neatka

  Цей неймовірний двотомни�� від Тетяни Терен - абсолютний must-read! Я дуже-дуже тішуся з того приводу, що в нас є такі журналісти, що вони тільки починають свій професійний шлях.
  
  Намагалась розтягувати задоволення, але якось непомітно дві книги проковтнула. З моїми прогалинами та незаповненими лакунами в українській сучасній літературі запам'ятати двадцять письменників здавалось би важке завдання. Так, більшість імен я чула, але за ними була порожнеча. Завдяки цим книгам я наче сама зустрілась з ними усіма, про кожного склалось своє певне враження. До речі, це один з найбільших плюсів цього проекту - правильно підібрані запитання оприявнювали кожного письменника своїм індивідуальним чином (за що окреме спасибі пані Тетяні за підготовку до кожної розмови). Також після кожного інтерв'ю картина укрсучліт доповнювалась новими персоналіями. Зрозуміло, що це тільки великі мазки фарби, що всіх нюансів не передаси, але певна картина останніх 70 років з'явилась.
• 
  Inna Zolotar

  Прочитала перший том "RECвізитів", або ні, проковтнула ту першу частину! І вкотре зрозуміла, як мало ми знаємо своїх...
  Ця книга - це антологія голосів українських письменників, і тих, публічних, і тих, що дуже бережуть свій простір, і тих, яких ще встигли запитати, але їх вже з нами нема....
  Деякі голоси були цікавими, глибокими, але передбачуваними. А от дехто - приємно здивував...
  Завдяки Вірі Вовк, я цілий вечір слухала музику бразильського композитора Вілли-Лобоса, і "прогуглила" всю спадщину Кандіду Портінарі... Я знала, що вона одна з найбільш відомих представників української діаспори в Бразилії, але нічого не знала про те, як і чому вона туди потрапила... Цікавими для мене були її спогади про передвоєнні Кути, про митрополита Андрея Шептицького (який був її Хресним батьком), про її українство в Бразилії, про дружбу з шестидесятництвом і багато інших "смаколиків"...
  Лесю Вороніну я дуже люблю, і розмова з нею була такою тепло-домашньою попри серйозні теми, не завжди приємні спогади...І у п.Лесі в розмові багато дітей, дитинства, книжок і подорожей :)
  Василя Голобородька я мало читала, ще менше знала його біографію, і звідки він такий взявся... За його власними словами - поет, якого "зіпсували" Світличний з Дзюбою, а далі треба брати записник, і складати список авторів "маст-рід"... І це один з найпотужніших голосів Луганщини, якого вчасно не почули...
  Іван Дзюба і Анатолій Дімаров... Якби треба було намалювати такий спільний український образ дідуся - то це вони! Тільки Дзюба такий врівноважений і спокійний, а от Анатолій Дімаров - веселий, жвавий і гострий на язик... І хоча пана Анатолія вже немає з нами, там стільки енергії в тексті, якби ті "бісики" з його очей заскочили до книжки...
  Сергій Жадан такий відвертий і відкритий у всьому, що стосується творчості і літературного середовища, але це письменник, який добре захищає свої кордони приватності і родини. Дуже цікава розмова вийшла!
  Ну, і я була впевнена, що от хто - хто, а Оксана Забужко в цій антології мене не здивує, бо стільки про неї і від неї читаю, слухаю, шерю... А дзуски! Здивувала! Вийшла дуже особиста розмова, і теми, які там підіймались, в нашому дуже "жовтому" телебаченні, "пожовклій" пресі і "гламурненьких" журналах зазвичай дуже вульгарно і нетактовно звучать (і питання, і відповіді), а тут дуже тонко і глибоко про "вічножіноче" - як поєднати роботу і сім`ю, про право вибору бути-не бути матір`ю, про віру і релігійність, про першого і другого чоловіка, про зворотній бік слави, а також про письменницьку інтуіцію, відповідальність і пост-чернобильське покоління...
  А щоб отримати цікаві і глибокі відповіді від письменників, треба вміти ставити питання, а це вже завдання для хорошого журналіста. І тут нашому літературному середовищу повезло, що є така Тетяна Терен. Її питань Ви не побачите, Ви можете тільки здогадуватись, а от відповіді, сподіваюсь, приємно здивують!
  Це маст-рід для тих, кого цікавить власна країна в усіх її проявах! Приємного читання!